Білоцерківська громада вшанувала пам'ять Захисників і Захисниць України, які загинули в полоні, були закатовані або страчені росією
28 липня на площі біля Білоцерківської міської ради відбувся пам'ятний захід з нагоди Дня вшанування пам'яті Захисників і Захисниць України, учасників добровольчих формувань та цивільних осіб, які були страчені, закатовані або загинули у російському полоні.
Цей пам'ятний день Верховна Рада України встановила для того, аби щороку 28 липня згадувати українських військовополонених та цивільних, які стали жертвами жорстокості російського режиму. Дату обрано на вшанування роковин трагедії в колишній Волноваській виправній колонії № 120 в окупованій Оленівці Донецької області, де в ніч із 28 на 29 липня 2022 року російські війська здійснили масове вбивство українських військовополонених, переважно оборонців Маріуполя, які за наказом українського військового командування вийшли із території заводу «Азовсталь» під гарантії збереження життя та подальшого обміну. Унаслідок цього теракту десятки українських захисників загинули, ще понад сотня зазнала поранень.
Тож о 9:00 присутні долучилися до загальнонаціональної хвилини мовчання та виконання Державного Гімну України, вшанувавши пам'ять усіх українців, чиї життя забрала російсько-українська війна, згадали всіх, хто не скорився ворогу, хто до останнього залишався вірним Україні, а також висловили сподівання на повернення додому кожного українського захисника і кожної цивільної людини, яка перебуває у полоні.
На превеликий жаль, війна принесла Україні тисячі загиблих, полонених та безвісти зниклих. Водночас українські військові продовжують мужньо боронити державу, а цивільне населення щодня підтримує Сили оборони, допомагаючи наближати Перемогу.
Під час заходу до присутніх звернулися матері захисників «Азовсталі»: Леся Крижешевська - голова ініціативної групи родин полонених Білоцерківщини, депутат Білоцерківської міської ради та Ніна Глазкова, син якої уже понад чотири роки перебуває у російському полоні. Вони зазначили, що 29 липня 2022 року був найстрашнішим днем у їхньому житті, адже їхні сини на той час перебували саме в Оленівській колонії.
«Цей день закарбувався у пам’яті днем страшного болю. Отримавши цю страшну новину, ми, рідні захисників Азовсталі, які перебували в Оленівській виправній колонії, зібралися на цьому майдані. Ми обмінювалися якимись новинами, думками і весь час повторювали: «Господи, тільки не це!». Мій син пройшов полон у страшній Оленівській колонії. В ту ніч вони з побратимами почули страшні вибухи. А потім кілька годин тривав крик і стогін їхніх друзів, які були у тому страшному бараці. Наші хлопці одразу звернулися до наглядачів у надії допомогти своїм друзям, але ті лише посміхалися і лузали насіння. Син повернувся, він був обміняний. Але він повернувся не для того, щоб забути, а щоб нести пам'ять про ту страшну ніч, про ті крики друзів. Він став знов до лав ЗСУ, щоб мститися за всіх своїх побратимів, які загинули в ту страшну ніч, які загинули в Маріуполі і гинуть зараз. Я вбачаю свою місію в тому, щоб боротися за всіх, хто зараз у полоні та вважається зниклим безвісти. Бажаю, щоб кожна українська мати дочекалася свого сина з полону - живого, неушкодженого, щоб усі мами знайшли своїх зниклих без вісти синів. Допоки хоч один захисник перебуває в полоні або зниклий без вісти, ми будемо проводити наші акції, адже полон вбиває!» - зазначила Леся Крижешевська.
Мати військовополоненого Ніна Глазкова пригадала, що того страшного дня дочекатися дзвінка від сина було неможливо, а хвилини очікування здавалися годинами. Але її син тоді передзвонив і запевнив, що все добре. На жаль, до цього часу він так і не повернувся з полону: «Він пройшов страшні тортури під час перебування в Оленівці, в Таганрозі, потім був Пермський край, потім - Вязьма Смоленської області. Зараз він незаконно засуджений за так званий тероризм. Сина вивезли дуже далеко - в республіку Хакасія. Ми прагнемо, аби наші рідні повернулися додому, адже полон вбиває. Це страшні тортури, це переживання. Ми - голос наших дітей, рідних, батьків і чоловіків. Закликаємо всіх долучатися до таких акцій і дякуємо всім, хто нас підтримує. Слава Україні!»
Особливо зворушливим став виступ Галини Круковської – матері бійця 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України Дмитра Круковського («Електрик»), який був закатований і загинув в Оленівській колонії. Галина Круковська зазначила, що від дня цієї трагедії минуло 4 роки, але біль нікуди не зникає: «Дуже важко втрачати рідних, близьких, але найстрашніше горе, невимовний біль, невимовна втрата - коли втрачаєш своїх дітей. Мій син був у тому бараку під №200 та є одним із тих, хто загинув. Тієї ночі було вбито 53 Героя, понад 130 було поранено. Обіймайте своїх дітей, любіть, кажіть їм кожного дня, як ви їх любите. Дуже важко, коли немає кому сказати: «Я тебе люблю», «Ти моє життя, ти моя надія». Наші Герої віддали життя за те, щоб ми краще жили. Віримо в Перемогу, в наших воїнів, в наших Героїв. Слава Україні!»
До присутніх також звернувся начальник відділення цивільно-військового співробітництва Білоцерківського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, капітан Олег Плужник. Він вручив рідним полеглих Захисників України державні та відомчі нагороди посмертно.
Нагрудним знаком «Комбатантський хрест» та нагрудним знаком «Честь та пам'ять» посмертно нагороджено солдата Олександра Суханова. Нагороду отримала його мати Наталія Володимирівна.
Відзнакою Міністра оборони України «Воєнний хрест» було посмертно нагороджено капітана Леоніда Хавронюка. Нагороду отримав батько Віталій Петрович.
Орденом «За мужність» посмертно нагородили:
Солдата Віталія Семенюту
Солдата Андрія Шекеру
Молодшого сержанта Ростислава Коваля
Солдата Олександра Починка
Солдата Руслана Титаренка
Солдата Андрія Мельника.
Нагороди отримали рідні полеглих Героїв.
Медаллю «Захиснику Вітчизни» посмертно нагороджено солдата Андрія Свістулу. Відзнаку отримала його дружина Тетяна Вікторівна.
Одним із найсимволічніших моментів церемонії стало підняття Прапора Надії — символу підтримки українських військовополонених, безвісти зниклих та всіх, чия доля досі залишається невідомою.
Право підняти Прапор Надії було надано звільненому з російського полону військовослужбовцю Богдану Пантюшенку — танкісту 1-ї окремої танкової бригади, який провів у неволі майже п'ять років після боїв за Донецький аеропорт і був звільнений під час обміну у грудні 2019 року.
Під звуки духовного гімну України «Боже, великий, єдиний» біло-чорний Прапор Надії замайорів поруч із Державним Прапором України, прапором Європейського Союзу та прапором Білої Церкви. Він став нагадуванням про всіх українців, які ще чекають на повернення додому, та про спільний обов'язок держави й суспільства зробити все можливе, щоб кожен із них був звільнений.
Варто зазначити, що за роки повномасштабної війни жертвами російського полону стали не лише військовослужбовці. У неволі опинилися добровольці, журналісти, волонтери, представники органів місцевого самоврядування, громадські активісти та мирні жителі тимчасово окупованих територій. За інформацією Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, переважна більшість українських полонених зазнає систематичних тортур, а доля багатьох людей і досі залишається невідомою.
Пам'ятаймо про тих, хто не повернувся з російського полону. Вірмо у повернення кожного Захисника, кожної Захисниці та кожного цивільного, які досі перебувають у неволі.
Україна пам'ятає. Україна бореться. Україна чекає своїх.