У Білій Церкві презентували проєкт «Сквер Надії»

| 28. 09. 2026

26 вересня в Білій Церкві відбулася презентація проєкту «Скверу Надії» – простору, покликаного стати місцем пам’яті, гідності, підтримки та єднання для родин військовослужбовців, які зникли безвісти за особливих обставин. Новий простір створюється у центральній історичній частині міста, поряд зі Спасо-Преображенським собором. Його концепція передбачає не лише облаштування території, а й створення місця, де родини зможуть зберігати пам’ять про своїх рідних, а громада – вшановувати захисників України та нагадувати про тих, на кого щодня чекають удома.

До учасників заходу - членів родин зниклих безвісти, небайдужих білоцерківців, звернувся секретар Білоцерківської міської ради Володимир Вовкотруб. Він пригадав, що рік тому, 30 серпня, на цьому ж місці відбулася зустріч та підняття синьо-чорного прапора - на знак того, що на цьому місці буде закладений «Сквер Надії»:

«Цей сквер нагадуватиме всьому суспільству, яким болем та ціною сьогодні утримується наша незалежність. За цей рік було дуже багато емоцій, ідей, суперечностей, конструктивних розмов, але сьогодні результатом усього цього є затверджена концепція Скверу та визначено, яким він має бути. Я хочу подякувати всім, хто дотичний до цього і хто доклав свій час, зусилля, проявив активну громадянську позицію у розробці цього концепту. Також висловлюю вдячність нашим благодійним організаціям, управлінню архітектури та містобудування міської ради, яка підготувала цей проєкт, та родинам, які брали безпосередню участь у обговоренні створення цієї памʼятки. Результатом сьогодні є концепція, і я впевнений, що у наступному році ми це реалізуємо. Цей сквер - більше ніж громадський простір, він є нагадуванням усім про біль та ціну, яку платить Україна за свою незалежність. Звісно, що ні один сквер сьогодні не втамує біль родинам, які втратили своїх близьких, які чекають своїх родичів з полону, а також тих, хто чекає звістку в кожному обміні полоненими, щоб вони повернулися додому. Але точно знаю, що цей сквер не просто так отримав назву «Сквер Надії». Тому ми разом не втрачаємо надію, і ми чекаємо та дочекаємося усіх. Дякую всім і Слава Україні!»

Своїми переживаннями поділилися дружини зниклих безвісти Яніна Росавіцька та Антоніна Черненко. Вони висловили вдячність за те, що не лишилися наодинці зі своїм болем, були почуті і тепер мають місце, куди можуть прийти і розділити свої відчуття.

«Рік тому родини ще не мали цих фотографій, вони чекали, шукали, зверталися. Ми дуже дякуємо, що ми були почуті. Це був довгий рік для нас, але ми маємо місце, куди ми можемо прийти. За кожною фотографією є людина, і ми дуже хочемо, щоб ця людина повернулася і сама зняла свою фотографію. За нею є біль, надія та чекання, і саме тому цей простір такий важливий. Тому що це можливість прийти сюди і сказати: «Ось він, ось моя людина, я її чекаю». Зниклий безвісті - це не «крапка», поки родина чекає – імʼя живе. Поки серце вірить – історію не закінчено. Поки вона залишається зниклою безвісти, родина живе між надією та невідомістю, їй надзвичайно важливо знати – що суспільство також памʼятає, що місто також чекає, що імʼя її людини не загубилося серед інших імен. Вкотре хочу подякувати, що ми були почуті, і що у нас є місце, куди ми можемо прийти», – зазначила Яніна Росавіцька.

Антоніна Черненко наголосила, що рідні зниклих безвісти за цей рік стали справжньою родиною, сім’єю, яка попри біль, знаходить сили у єдності та взаємопідтримці. Також побажала, аби кожна родина дочекалася такого бажаного дзвінка, який би сповістив про те, що їхні рідні повертаються додому:

«Я щиро дякую всім, хто почув кожне звернення нашої, на жаль, великої родини. Сьогодні ми бачимо, що вся наша громада проходить повз фото наших рідних, коханих, дітей, батьків та синів, тому що сьогодні тут також присутні батьки, які чекають своїх синів, хочуть їм потиснути руку і просто обійняти. Матері, які залишають на ніч вогник – світло у своїй домівці для своїх синочків. Тут є дітки, які щодня питають: «Де наш тато? Коли він повернеться?», і звісно дружини, які моляться та хапають телефон, коли дзвонить невідомий номер - у надії, що вони почують: «Кохана, я дома». Я щиро вірю, що кожен дочекається цього заповітного слова. Я вдячна кожному, хто проходить повз фото наших близьких і молиться, дивиться та просить, щоб вони були живі та повернулися до своїх домівок… Знаю, що ми дочекаємося, і все обов’язково буде добре у нашій мирній, прекрасній та чудовій країні. Слава Україні!».

Відмітимо, що створення «Скверу Надії» відбувається згідно з рішеннями Білоцерківської міської ради та її виконавчого комітету. Реалізація проєкту передбачає три основні етапи. Перший етап уже виконано. На території встановлено тимчасові стенди з фотографіями військовослужбовців, які зникли безвісти за особливих обставин. За кожною світлиною стоїть окрема історія, родина, життєвий шлях, мрії та люди, які продовжують чекати на повернення своїх близьких. Фотографії стали одним із перших елементів майбутнього простору та водночас видимим нагадуванням для всієї громади про ціну, яку Україна продовжує платити за свою свободу.

Допомогу у виготовленні пам’ятних фотографій надала SMK GROUP. Другий етап проєкту передбачає будівництво елементу благоустрою, що символізуватиме дзвін та «шлях до дому», встановлення флагштоку, перенесення тимчасових стендів із фотографіями, а також виконання частини робіт із благоустрою території, зокрема облаштування освітлення, озеленення та інших необхідних елементів.

Третій етап передбачатиме завершення всіх заходів, передбачених проєктом. Під час презентації було наголошено, що головною цінністю майбутнього скверу є не його архітектурні чи елементи благоустрою, а люди, заради яких він створюється. Це родини, які щодня живуть в очікуванні звістки про своїх рідних, продовжують пошуки та підтримують одне одного.

Саме родини військовослужбовців, які зникли безвісти, залишаються в центрі уваги проєкту. Для них невідомість стає щоденним випробуванням, а надія на повернення рідної людини - невід’ємною частиною життя. «Сквер Надії» має стати простором, де кожне ім’я матиме значення, а кожна родина відчуватиме, що вона не залишилася наодинці зі своїм очікуванням. Поки родини очікують на інформацію про своїх близьких, громада, тобто кожен з нас, має продовжувати говорити про них, пам’ятати їхні імена та підтримувати тих, хто чекає.

Фото